Попередньо здобутий досвід впливає на наше подальше життя. Що робити з досвідом, який згадувати не хочеться? З ранами, які починають боліти, коли вже нічого не загрожує? Такі питання виникають у сім’ях, які приймають дітей з інституційних закладів. Юлія та В’ячеслав Гузь поділилися власною історією. Про те, як сім’я збагатилася одразу двома дітьми, про прийняття та підтримку, зцілення ран і побудову нової реальності читайте далі.
Ідея про всиновлення в Юлії та В’ячеслава зародилася ще до повномасштабного вторгнення. Сім’я почали збирати інформацію, дізнаватися про документи, умови. Маючи сина, думали про ще одну дитину. Якби тоді подружжю сказали, що вони наважаться на більше, ― посміялися б. Усі плани обірвалися 24-го лютого 2022-го. Сім’я жила в Харкові, а тому вирішили рятуватися. Було зовсім не до всиновлення, головним завданням було знайти безпечне місце. Юлія зі сином виїхали до Німеччини, В’ячеслав залишався в Україні.
― Але ще з Німеччини я почала більше дізнаватися, що потрібно, аби всиновити дитину. Під час консультації в «Дії» сказали, що всиновити можливо лише якщо ви перебуваєте на території України, маєте постійний дохід і можете відвідувати навчання. Отак почалася наша історія. Наприкінці літа 2022-го року ми повернулися. Знайшли житло. Ще якийсь час були думки, можливо, вдасться повернутися до Харкова, до своєї квартири. Але ми не змогли цього зробити. Та вирішили запустити процес усиновлення попри все.
Юлія ділиться, що тоді зі своїми думками про всиновлення вони з чоловіком були наодинці. В їхньому оточенні не було людей, які мали б такий досвід або розглядали таку можливість. Уже зараз подружжя має спільноту, де можна обговорити різні ситуації, спитати пораду, поділитися радощами й труднощами. Кажуть, дуже важливо, щоб поруч були люди, які розуміють.
― Зараз, звичайно, я б уже порадилася з тими, хто всиновлював, все розпитала, і ще й у гості поїхала б. Важко ухвалювати рішення теоретично, коли не розумієш, з чим можеш стикнутися на практиці, коли не знаєш, що таке травма, як на дітей впливає тривале перебування в інституційних закладах. А до цього треба бути готовими.
Кожні батьки мають страхи. А раптом не впораємося? А якщо дітям чогось бракуватиме? Коли дитину всиновлюють, страхів ще більше. Юлія та В’ячеслав найчастіше чули стереотип про «не такі» гени. Як зрозуміти, чи проявлять себе, наприклад, згубні звички, що були в родичів дитини? Боялися, що не зможуть дати ради з реакцією суспільства на дитину, якщо та буде не нормотиповою тощо. Поглиблювала страхи недостатня обізнаність. Уже згодом батьки дізналися, які фахівці можуть допомогти в разі потреби, зрозуміли, що не залишаться з викликами сам на сам.
― За мірками суспільства, наш біологічний син Савелій також не зовсім нормотипова дитина. Він занадто швидкий, імпульсивний, грайливий. Часто чули слова «він не такий». Але після роботи з фахівцями, вивчення питання ми зрозуміли, що син ― нормальний, усе з ним гаразд. Просто наше суспільство вже відстає від сучасності. І цей страх щодо неприйняття й нерозуміння соціумом дитини, яку всиновимо, якийсь час зупиняв нас і, впевнений, зупинятиме ще не одну сім’ю. Це все через зовнішній тиск. Але, якщо говорити про гени, то чи знає кожен з нас детально свій рід до третього чи п’ятого покоління? Чи маємо достатньо даних? А лише за таких умов можна було б робити якісь прогнози чи висновки. «Не такі» гени ― це стереотип, який руйнує майбутнє багатьох дітей, ― пояснює В’ячеслав.
Страх не впоратися не так фізично, як ментально, супроводжував сім’ю значно довше. Ззовні діти активні, веселі, безтурботні. Однак з батьками вони починають показувати й інші сторони. Бувають моменти туги, замкнутості, нерозуміння, мовчанка. Це проживання травми, в якому вони потребують дорослого, але не всі дорослі знають, як поводитися правильно, щоб не зашкодити ще більше. Без підтримки фахівців, інших сімей зі схожим досвідом пройти такі періоди складно.
З кожним наступним кроком побоювання Юлії та В’ячеслава стихали. І вже після навчання вони насмілилися на всиновлення не однієї дитини, а двох. Часто чули стереотип, що дітей немає й на всиновлення треба чекати дуже довго. Однак у Львівській обласній службі у справах дітей одразу знайшли кандидатів. Чимало дітей у часі повномасштабної війни були евакуйовані за кордон. Це історія й донечки Юлії та В’ячеслава Маргарити. Їй було 11 років, дитину евакуювали до Італії. В анкеті було зазначено, що дівчинка має братика Дмитра. Про цих дітей було відомо дуже мало: місце перебування, вік, основна інформація. Походили вони з тимчасово окупованого Мелітополя, вся інша соціальна історія втрачена. Чотири з половиною роки діти перебували в інституційних закладах. Для Дмитрика це майже все життя.
Маргарита й Дмитро ― перші та єдині діти, з якими познайомилося подружжя.
― Спершу ми познайомилися з Маргариткою через онлайн-дзвінок. Вона нам дуже сподобалась. Гарна руденька дівчинка з такими живими очима, ставила багато цікавих питань. Але в нас не було якогось такого «дзинь», конкретного особливого відчуття, що ось ― це воно. А от знайомство з Дмитриком було морально важчим. Ми були під сильними враженнями після перебування в інституційному закладі. Навіть доросла людина почуває себе там гнітюче, ― ділиться тато.
Не було чарівного знаку згори, що ці діти й батьки створені одне для одного. І далеко не завжди варто покладатися на особливі знаки чи відчуття. Юлія та В’ячеслав вирішили прийняти цих дітей, стати для них найближчими людьми, попри те, що ще до кінця не розуміли, з якими проблемами чи труднощами можуть мати справу в майбутньому. Після відвідин інтернату подружжя не могло спати. Інтернати взагалі не пристосовані для нормального життя й розвитку дитини. Всю ніч обговорювали майбутнє з уже трьома своїми дітьми.
― Хочу звернути увагу: очікування всиновлювачів і реальність, яка може їх чекати, ― різні речі. Не треба собі вигадувати блакитнооке світловолосе немовлятко. Кожна дитина ― індивідуальна, унікальна, цінна. І ви ніколи не вгадаєте, яка з них залишиться у вашому серці. Можливо, якраз блакитнооке немовлятко ― не ваш варіант. Більшість кандидатів в усиновлювачі спочатку думають про немовлят. Але в сім’ю хочуть усі діти, не лише найменші, ― зазначає В’ячеслав.
Біологічного сина Савелія готували до появи інших дітей тривалий час. Для батьків були важливі його думка й комфорт. Якби він на якомусь з етапів був проти цієї ідеї, то сім’я призупинила б процес усиновлення, адже кожен має почувати себе комфортно з таким рішенням. Так чи інакше змінюється життя всіх.
― Якщо у вас є біологічні діти, з вами живуть бабусі чи дідусі, то всі члени родини мають погодити це питання. Інакше почнуться проблеми. Ми зі Савелієм давно говоримо відкрито на різні теми, особливо під час повномасштабного вторгнення, коли трапляються різні ситуації. Розповідали, що є дітки, в яких з різних причин немає батьків. Сава ― дуже емпатичний, все приймає близько до серця. Тому в нас не було проблем з тим, аби прийняти ще когось у сім’ю. З Маргаритою Савелій часто спілкувалися онлайн, ― згадує тато.
― На зустрічі з Дмитриком він був також. І одним з питань від Сави було: а чому ми не можемо забрати Дмитра відразу? Він не розумів, навіщо чекати ще місяць: є дитина, яка потребує родини, і є родина, яка хоче прийняти її. Все! ― додає мама.
Маргарита й Дмитро жили в різних інституційних закладах. Вони не були знайомі між собою, а дівчинка дізналася, що має братика, вже після того, як сім’я почала з нею знайомство.
― Ми не знаємо обставин, чому так сталося. Але можете собі уявити: ти в 11 років дізнаєшся, що маєш майже п’ятирічного рідного брата, про якого тобі ніколи не розповідали, з яким не можеш спілкуватися? Маргарита думала, що була єдиною дитиною в сім’ї, і завжди хотіла братика або сестричку. А з’ясувалося, що брат є. Ми, як усиновлювачі, беремо на себе ще роль відкриття соціальної історії дитини. Всиновлення взагалі є одним з небагатьох варіантів, які допомагають дітям знову зростати в одній сім’ї. І усвідомлення того, що наш один крок дозволяє двом дітям здобути родину, також підтримував нашу внутрішню віру в те, що ми робимо правильно. Тепер у Маргарити аж двоє братів і вона вже не почувається так самотньо. Життя абсолютно непередбачуване, ― згадує Юлія.
Сім’я у повному складі майже півтора року. Хоча збоку ви ніколи б не визначили, що так не було завжди. Хто був тут від народження ― незрозуміло. На полицях повно сімейних світлин, іграшки зручно розташовані буквально всюди. Легко вгадати вподобання кожного з трьох дітей, адже тут їм приділяють особливу увагу й дають простір. У цьому домі вони проживають своє щасливе дитинство в любові.
Коли говоримо про адаптацію, Юлія та В’ячеслав сміються, що в їхній сім’ї відбувалося одразу п’ять адаптаційних процесів. Троє дітей з абсолютно різними інтересами й двоє дорослих, які хочуть стати для них опорою.
― Адаптація до кількості дітей у квартирі. До вподобань інших, які не сходяться з побудованими уявленнями. Ділення простору й іграшок, домовленості щодо мультиків чи ігор. Стикалися з агресією, бо Савелій, наприклад, не любив, щоб його іграшки брали без дозволу, намагався вибудувати кордони в просторі. Ми постійно запитували, як діти себе почувають, чи потрібна їм якась допомога. Деякі ситуації виходили з-під контролю, тоді ми зверталися до різних спеціалістів, зокрема до психотерапевтів. Це допомагало зрозуміти свої емоції, впоратися з ними.
Ці півтора року для кожного з членів сім’ї минули під знаком прийняття. Попри якісь уявлення, знання, здобуті під час навчань, попередній батьківський досвід, Юлія та В’ячеслав мусили вчитися працювати з травмою. Маргарита й Дмитро мали зовсім інший багаж життєвих переживань, ніж діти, що зростали в біологічних сім’ях чи в інших сімейних формах виховання. Це дуже вплинуло на їхнє сприйняття себе, інших, світу.
― Діти не розуміли, як спілкуватися в родині. Вони звикли жити самостійно, відповідати за себе. Немає уявлення, що можна всім разом у щось гратися, щось будувати, об’єднуватися. Є уявлення: «Я сам». Ці діти покладаються лише на власні вміння та знання. Тому одним з найбільших викликів було пояснити, ми тепер ― родина. Тут діють інші правила, ніж в інституційному закладі. Тут кожен має обов’язки й відповідальність, однак ми можемо робити все разом. Діти досі подумки періодично повертаються до попереднього періоду свого життя, ― каже мама.
В’ячеслав пояснює, що в його розумінні головна справа батьків ― навчити дітей жити без них. Чим довше діти перебувають в інституційних закладах, тим більше часу їм потрібно, щоб зрозуміти, що в їхньому житті ніхто замість них нічого не зробить. Усе потребує зусиль, найпершими з яких стає навчання. Між дітьми, які зростали в сім’ях, і тими, які в інституційних закладах, часто спостерігають різницю в розвитку. Дітям потрібна участь і підтримка дорослого, мотивація та пояснення, чому вчитися ― важливо, для чого нам усе це, як наше життя залежить від наших дій. Діти, що не зростали в сім’ї, частіше закриваються, відсторонюються. Тому праця з ними ― це тривалий процес.
― Звичайно, в нас були моменти відчаю, думок, що ми не справляємося. Ми зверталися по допомогу спеціалістів, адже перший раз усиновлюємо дітей і так само багато чого не знаємо. Як працює їхній мозок? Чому така поведінка? А ще намагаємося підмінити одне одного й дати час у тиші й спокої, можливість перезавантажитися, ― каже Юлія.
В’ячеслав додає, що добрим джерелом підтримки стають групи, спільноти, організації, до яких можна звернутися. Самому складно витягнути все. І коли починаєш ламатися, то цілком нормально звернутися по допомогу.
― Завжди, коли важко, коли втомлений, здається, що не вивозиш, дуже мотивує те, як діти радіють, граються, дуркують. Коли забираєш Дмитрика зі садочка, а він кричить: «Тааату!», хоча ми бачилися зранку. Радість у тому, як вони змінюються фізично, ментально. Як тільки хтось один на руках ― вони вже тут усі. Таке «вау», коли зібралися на свята за одним столом. На Різдво не було світла, але ми запалили свічки й було так гарно. І діти сидять, посміхаються. Вони різні, часом сваряться, але й доповнюють одне одного. І ти бачиш, що наші з дружиною зусилля, старання тих, хто допомагає, не марні. Вони дадуть дітям краще майбутнє.
Поки говоримо, діти кілька разів не витримують ― прибігають заглянути, шукають кішку, що вже звикла за лічені секунди знаходити схованку від постійних забав, хочуть пити, перекус, хихочуть і регочуть і взагалі не можуть всидіти на місці. Як тільки вони з’являються, ніби саме світло заходить до кімнати.
Дмитрикові ― п’ять. До всиновлення він усе життя провів в інституційному закладі. У родині він починав усе спочатку: бігати, стрибати, не боятися собак, шуму, води, вітру. У хлопчика все вдається. Він дуже артистичний, танцює та співає. Безпосередній і щирий. Дуже любить «Щенячий патруль». Легкий і радісний, уміє передавати ці емоції й заряджати ними інших. А ще це розумний і винахідливий малий хитрун. Нудно з ним не буває.
Маргариті ― дванадцять. Вона стримана й сором’язлива. Дівчині дуже пасує її ім’я ― вона сама нагадує ніжну, тендітну квітку. Щоб побачити, як вона розквітає, потрібно поводитися дуже бережливо. Вилучення з біологічної сім’ї в досить свідомому віці відбилося на здатності довіряти, відкриватися. Однак потрохи крига скресає. Маргарита любить малювати, вчиться 3D-дизайну. Ділиться, що почувала себе схвильовано, коли тільки потрапила в нову сім’ю, а зараз понад усе любить час, коли всі разом.
Савелію ― сім. З появою брата й сестри подорослішав, змінився. Навчився ділитися й домовлятися, взаємодіяти з іншими дітьми в різних умовах. Сава любить активні ігри, особливо надворі. Пофарбував волосся у свій улюблений помаранчевий колір. Колекціонує фігурки персонажів з «Roblox». Враження, що його батарейка ніколи не розряджається. На які пустощі здатні ці троє, коли вдома немає сторонніх, ― залишається лише здогадуватися.
― Ми хочемо прищепити їм відчуття спорідненості: ви є братами й сестрою. І коли подорослішаєте, ви можете спілкуватися, покладатися одне на одного. Ви не будете самотніми, маючи рідних людей. Нам подобається бачити, як вони трансформуються, як перебирають навички й риси одне одного. Ми сім’я не просто на папері, а через побудову справжнього зв’язку, ― пояснює тато.
Юлія та В’ячеслав кажуть, що зараз їхня сім’я ― це про прийняття кожної особистості, її інтересів, смаків, інакшості. Щоб стати єдиними, треба дозволити кожному бути собою й шукати спільну, зрозумілу всім мову. Сім’я ― це простір, у якому можна вчитися жити, пізнавати. Це близькі люди, які підтримують, допоможуть.
― Не треба ухвалювати імпульсивне рішення. Приймати дитину треба тільки тоді, коли ви дійсно готові до цього. Уявлення та реальність дуже відрізняються. Тому варто реально оцінити свої сили, рівень терпіння, кількість зусиль, які ви готові вкласти в дітей. Розповідаючи свої історії, сім’ї часто згадують найщасливіше. Та разом з тим бувають труднощі, це нелегкий процес. Усі діти різні. Їхні долі ― не забавки. Якщо не відчуваєте, що ця дитина ― ваша, не маєте достатньо ресурсу, то зачекайте з рішенням. Взявши дитину з інституційного закладу, а потім повернувши її, нашкодите ще більше. Тому бажаємо зважених рішень, віри в себе та дітей. Якщо таки приймете дитину, побачите її радість, усмішки, то зрозумієте, що все пройдене було недарма.
Цей матеріал створений БО «БФ «РІДНІ»» та ЮНІСЕФ. Думки, висловлені в матеріалах, є позицією авторів і не обов’язково відображають політики та погляди ЮНІСЕФ. Права інтелектуальної власності на матеріал належать БО «БФ «РІДНІ»». Будь-яке використання можливо виключно після отримання письмової згоди БО «БФ «РІДНІ»». Всі права захищені.
Ольга Мар’ян
