Очікування дитини – особливий і трепетний час. Він про мрії, підготовку, прийняття, очікування. Майбутні батьки ще не знають, як зміниться їхнє життя, але точно впевнені – у ньому стане більше любові. Анна та Дмитро Сафонови переконалися в цьому на власному досвіді: як двоє дівчаток, яких пара прийняла в сім’ю, змінили все – читайте далі.
Шлях до мрії
Подружжя завжди мріяло про тупіт дитячих ніжок удома. Однак така бажана вагітність не наставала. Залишатися удвох? Спробувати екстракорпоральне запліднення? Чи всиновити? Кілька років пара обдумувала різні варіанти. Прийняти дитину, яка чекає на батьків, – здавалося б, ідеальний вибір. Однак невідомо, як складуться ці стосунки. Анна каже, страхів було чимало:
― На різних етапах до всиновлення хтось з нас був неготовим, сумнівався. Поки я була не дуже обізнана в темі, здавалося, що все максимально просто: ось діти без батьків, ось люди, які хочуть ними бути. Все. Але згодом починаєш дізнаватися, що не всі діти мають статус (всиновити можливо дитину, яка є сиротою, або позбавлена батьківського піклування – ред.), що є певна бюрократична процедура, що діти можуть мати різні діагнози та й загалом потребують реабілітації після життя в інституційному закладі. Тоді сумнівів більшає: а чи полюблю всім серцем, чи впораємося, чи ми точно ті люди, які мають стати батьками саме цієї дитини?
Відваги, як не дивно, додала війна. У червні 2022-го Анна повернулася зі Швеції, куди виїхала на початку повномасштабного вторгнення. Подруга розповідала жінці, як багато в лікарнях покинутих дітей. Їм допомагали небайдужі: купували суміші, привозили воду й потрібні речі. У розмові з чоловіком Анна роздумувала вголос: якщо дорослим зараз так лячно й складно, то як мають почуватися діти, у яких ще й нікого нема? Мабуть, це питання і стало відправною точкою для сім’ї. Пара відмовилася від ЕКЗ і вже в липні сконтактували зі соціальною службою, щоб дізнатися про можливість усиновлення.
― Батьківство і материнство – це більше про нас. Ми хотіли мати дітей і обговорювали кожну можливість. І дійшли до висновку, що для нас важливіше взагалі бути батьками, ніж бути саме біологічними батьками. І всиновлення – той варіант, який дав нам цю можливість, – пояснює Дмитро.
Процес «виношування» ідеї про дітей не був простим. Анна ділиться: розглядала варіант, що вони ніколи не матимуть дітей. На той момент їх шукали вже пів року. І лише коли прийняли думку, що сім’я може залишитися в такому маленькому складі, настало полегшення. Анна й Дмитро перестали триматися за те, на що не могли вплинути. Але в Бога на цих двох були Свої плани. У дитячому будинку на маму й тата вже чекали маленькі сестрички-двійнятка. Ці діти вже народилися для сім’ї, яка ще про них не знає.
― Через два тижні нам надіслали анкети дітей. І навіть коли ми вже йшли знайомитися, то розуміли, що магічного кліку, швидше за все, не станеться. Ми, безумовно, хочемо стати батьками. І наше завдання – зрозуміти, чи готові бути ними для саме цих дітей, – розповідає мама.
Батьківство має бути усвідомленим. Це не лише про почуття, але й про чесну відповідь собі: на що ми готові? З чим точно впораємося? Де шукати підтримку за потреби? Анна згадує, як спочатку лякало усвідомлення того, що більшість дітей мають ті чи інші діагнози. Однак, коли більше занурювалася у вивчення теми, зрозуміла: тут вирішує любов, а тут – хороший фахівець. А ще важливо, щоб обоє партнерів погодили всі важливі деталі.
― Ми були готові всиновити дитину у віці до трьох років. Це усвідомлене рішення, бо знали, що таке раннє втручання, до кого можемо звернутися, як допомогти дитині у фізичній і психологічній реабілітації. А ще змінювалися очікування. Спочатку думали про одну дитину, а потім зрозуміли, що це дуже нереалістично. Більше є сімейних груп. І так ми з чоловіком наважилися на двох дітей. Щоправда, ніхто не знав, що в нас буде двійня.
Варіант відмови від рішення всиновити існував завжди. Це теж дуже важливо, бо на різних етапах люди можуть переживати різні емоції, мати страх і сумніви. Якщо йдеться про життя дитини, краще не поспішати.
― Коли ми отримали анкети дівчат, одразу поїхали знайомитися. Розуміли, що були далеко не першими в черзі на всиновлення семимісячних немовлят, тому детально вивчали діагнози: чому відмовилися попередні кандидати? Як ми даватимемо з цим раду? Перша наша зустріч тривала десять хвилин. Попросилися прийти ще раз, уже після обіду. Тоді проконсультувалися зі знайомими фахівцями щодо всього, що нас бентежило, відверто поговорили вдвох і ухвалили рішення, – каже Дмитро.
― Та ми вирішили все це менш ніж за добу! Вдень побачили дівчат, увечері я ридала на кухні, бо не могла зробити такий важливий вибір. Узяти відповідальність саме за цих дітей і стати для них найкращими батьками – це те, що було емоційно найважчим за всі три роки. Ми розуміли, що немає сенсу тягнути – ми або готові, або ні. Діти маленькі, ми не можемо втрачати їхній час. Коли народжуєте – це ваше рішення. А тут батьками можете бути ви, а можете не ви. Це начебто подвійна відповідальність, бо вирішуємо і за себе, і за дітей…О дев’ятій ранку ми вже писали заяву на всиновлення.
До дитячого будинку було кілька годин дороги. Пара вирішила переїхати в інше місто, щоб бути ближче до дітей, поки триває судова процедура. Впродовж двох місяців вони щодня приходили, щоб побути з доньками, і почали знайомитися по-справжньому.
Зробити все, що можливо
Єва та Майя народилися передчасно, їх покинули в лікарні. Перші чотири місяці життя вони провели там, наступні п’ять, допоки Анна й Дмитро змогли забрати їх додому, – у дитячому будинку. Анна каже, що це складні спогади. Діти були слабкими, погано тримали голову. Взагалі не цікавились дорослими, ні на що не реагували. Складалося враження, що цих семимісячних малят уже не цікавить життя. Такий стан тривав доволі довго.
Чимало пар, будучи на початку шляху прийняття дитини, мріють про немовля. Однак такий вибір не є простішим. Діти в цьому віці ще не взаємодіють з дорослими повноцінно, не вміють говорити, не здатні виразити свої емоції чи бажання. Та сім’я Сафонових прийняла цей виклик.
― Ти хоча б трошки розумієш, як виглядає дитина друзів, або в тебе вже є дитина. Але в інституційному закладі бачиш зовсім інших дітей. Вони зазвичай не виглядають і не розвинені на свій вік. Особливо якщо вони, як наші дівчатка, були покинуті відразу після народження. Тоді виникає цілком зрозумілий страх: чи буде ця дитина ходити, розмовляти, взагалі комунікувати. Перші місяці спільного життя ми присвятили тому, щоб навчити доньок реагувати на нас, дивитися, проситися руки. Навіть плакати вони не вміли. Це теж виклик. Як і інвалідність. Коли заповнюєш анкету, то можеш бути не дуже готовий до всього цього. Але коли зустрічаєш дитину, то розумієш: я спробую зробити все, – каже Анна.
Життя сім’ї після появи в ньому Єви та Майї дуже змінилося. Крім звичних для родин з малими дітьми браку часу й перебудови побуту, подружжя переживало різні етапи адаптації та реабілітації дітей. Поступово страхи стишувалися, праця з фахівцями налагоджувалася, а щоденні домашні заняття почали приносити плоди. Дмитро зазначає, що навіть коли часом виникають думки, що щось може і не вдатися, це вже не викликає паніки – лише розуміння, що з цим можна дати раду, навчитися жити. Дитина все одно зростатиме в любові, а життя триватиме.
Анна каже, що страхи зникають, коли бачиш, як дитина змінюється в родині. Вдома вона стає іншою. Ці колосальні зміни відбуваються за дуже короткий час. І справа не лише в спеціальних заняттях, а в бутті поруч, в розмовах, спокійних іграх. Діти відчувають, коли їх люблять.
― Єва усміхнулася мені на другій зустрічі. І потім я не могла вловити жодної емоції тижнями. Це дуже лякало. Та відколи вона потрапила додому це дитина, яка посміхається завжди і просто суперкомунікабельна. Хоча я дуже переживала, що Єва може такою не стати.
Початок спілкування, відгукування на імена, усмішки, щира радість, нормальний фізичний розвиток – усі ці перемоги були для батьків свідченням того, що вони рухаються в правильному напрямку.
― І коли вже кажуть: «О, вони так на вас схожі, такі класні», то реагуєш: «Ну звісно – мої діти!», – ділиться Анна.
Перші «ма-ма» жінка не забуде ніколи. Спочатку почала говорити Майя. Дівчинка стояла біля ліжечка й почала кликати маму. Цю мить навіть вдалося зафіксувати. Згодом «мамала» вже і Єва. Це був особливо приємний момент для батьків і величезний прорив для дівчат.
― А в якийсь момент уже з’явився і «тато» – я, – сміється Дмитро.
Будь-який шлях видається важчим, якщо долати його наодинці. Анна й Дмитро кажуть, що одне з найбільших надбань для них – люди, що поруч. Про всиновлення розповіли всім: рідним, друзям, близьким знайомим. Не було жодної людини, яка б посіяла сумніви, чи сказала, що це невдала ідея. Кожен підтримував, як міг. Мама Анни два місяці доглядала їхніх собак, поки пара переїхала в місто, де був дитячий будинок. Подруга, яка є поведінковою спеціалісткою, постійно допомагала у .реабілітації.
― І навіть у контексті страхів допомагало оточення. Коли в мене виникали переживання, що раптом щось не зможу, з дитиною щось станеться, або турбували сумніви, то всі подруги, які мають біологічних дітей, ділилися, що мають такі самі страхи й сумніви. Це заспокоювало. А ще була вірогідність, що наші дівчата ВІЛ-інфіковані. Ми до півтора року не знали, чи цей діагноз підтвердиться. Я хвилювалася, як це сприйме суспільство. Але моя близька подруга тут дуже підтримала, мовляв, а що тут такого? Та й звідки ти взагалі знаєш, що люди навколо не мають цього вірусу? Важливо говорити про все, бо інколи страхи лише у твоїй голові, а коли їх озвучити – не так страшно. Нам дуже пощастило з тими, хто навколо.
Факт усиновлення в Сафонових ніколи не приховували. Майї та Єві розповідають про їхню появу в сім’ї, зважаючи на вік. Самі дівчата почали цікавитися власним народженням у часі Різдва, бо, якщо народився Син Божий, то й вони мали народитися. На зап’ясті в Анни браслет – подарунок від подруги. На ланцюжку прикріплені дві дівчинки й будиночок. Він і слугував одним з перших пояснень: Майя і Єва приїхали додому.
― Я пояснювала, що так, ви народилися, але мама з татом познайомилися з вами трошки пізніше. І вони цю інформацію сприймають абсолютно звичайно. Якщо розповідати дітям про всиновлення поступово, потрошки, то вони цілком природно вибудовують свою історію. Доньки люблять дивитися фото й відео, де вони маленькі, говорити про той час. І для них слово «всиновили» – цілком нормальне. Ми завжди хотіли, щоб так було.
Цінність бути разом
Великим затишним будинком, наче два метелики, пурхають дівчатка. Неймовірно схожі на маму. Біле хвилясте волоссячко, що ніби підсвічується на сонці, рожеві сукні – у Єви, наче у принцеси, у Майї – з блискучими крилами. Постійно з чогось хихочуть, перемовляються, а геніальні ідеї однієї зі швидкістю світла переймає інша. Сестри мають дуже сильний зв’язок і підтримують одна одну, попри те, що їм лише по три з половиною. У їхній тандем постійно намагається увірватися третя бешкетунка – вівчарка Карма. Нудьгувати з ними точно не доводиться.
Мріючи про щось, ми не завжди можемо до кінця візуалізувати, яким буде втілення. Доньки Анни й Дмитра їхні мрії точно перевершили.
― Навіть коли ми мали першу зустріч у дитячому будинку, вихователька сказала: «Ой, а як ви обрали таких схожих? Ви довго шукали?» Але ми не обирали, це перші діти, до яких ми прийшли. Дівчата переймають слова, інтонації, міміку, жести. Вони дійсно дуже на нас схожі. Але це не дивно, бо зростають з нами, дивляться на нас. Мені інколи навіть дивно розповідати про всиновлення. Особливість нашої сім’ї швидше в тому, що маємо двійню, – каже мама.
Сім’я, родина відіграють вирішальну роль у становленні дитини. Близькі люди, що люблять без умов, постійно піклуються, вірять і підтримують, особливо потрібні в той час, коли лише починаєш пізнавати світ і вивчати себе. Тому Анна й Дмитро щасливі, що змогли не лише стати батьками для дівчат, але й забезпечили їм можливість виростати в любові бабусь, дідусів, прабабусь.
― У моєму житті розуміння, що за мною є хтось, на кого я можу спиратися, завжди було дуже сильною підтримкою. Тому цінно, що діти також мають більше, ніж маму й тата, що їх люблять і балують, і вони люблять. Не було жодного моменту в нашому житті, коли ми шкодували б про рішення вдочерити. Звісно, буває складно. Батьківство – це важко, це нормально. Але воно вартувало кожного дня очікувань, переживань, зусиль. Дуже велика цінність мати родину й дати її дитині, – каже мама.
Тато додає, що зараз для сім’ї також цінно могти ростити дітей в Україні. Якийсь час дівчатам довелося бути у шведському дитячому садку, а потім вони перейшли в український. Для них було дуже важливим те, що вихователі й діти спілкуються тією ж мовою. Вдома в гості можуть навідуватися дідусі й бабусі, тут можна чутися вільними. В наш час близькі поруч і можливість залишатися в рідному домі – це справжнє багатство.
Анна й Дмитро вболівають за те, щоб сімей, які готові стати домом для дітей з інституційних закладів, більшало. Звісно, це непростий шлях. Але хіба будь-який варіант появи дитини можна назвати легким? Подружжя радить ретельно підготуватися до цієї пригоди: вивчити потрібні документи, дізнатися більше про можливі діагнози, підготуватися до різних етапів прийому дитини, чесно відповісти собі на питання, що мене чекає й на що я готовий.
― Я дуже радію, що зараз є багато джерел: подкасти, блоги, інтерв’ю. Навіть три роки тому не було цього всього в такому обсязі. Мені, наприклад, теж дуже часто ставлять питання батьки, які на початку шляху. І класно, що є така можливість. А ще важливо формувати заздалегідь коло підтримки, шукати фахівців і для себе, і для дітей. Дуже спрощує батьківство знання про те, до кого звернутися в тому чи іншому випадку. І найважливіше спитати себе: чому я йду цим шляхом, що для мене є важливим? І чесно відповісти. Бо коли розумієш, чому це цінно саме для тебе, то все інше стає простішим, – підсумовує Анна.
Цей матеріал створений БО «БФ «РІДНІ»» та ЮНІСЕФ. Думки, висловлені в матеріалах, є позицією авторів і не обов’язково відображають політики та погляди ЮНІСЕФ. Права інтелектуальної власності на матеріал належать БО «БФ «РІДНІ»».
Будь-яке використання можливо виключно після отримання письмової згоди БО «БФ «РІДНІ»». Всі права захищені.
Ольга Мар’ян
