Дитинство ― такий трепетний період життя. У цей час формується світосприйняття, закладаються цінності, людина пізнає добро і зло, любов та підтримку або нерозуміння та самотність. Це пора найбільших відкриттів, які стануть основою для всіх майбутніх переконань, звичок, віри. І саме дорослі відповідальні за дитинство дітей.
Лілія та Євген Золотарьови виховують сімох дітей різного віку. Двоє з них біологічні, п’ятеро ― прийняті в сім’ю впродовж крайніх двох років. Подружжя створило дитячий будинок сімейного типу, але ця офіціозна назва взагалі не відповідає тій реальності, у якій живе сім’я ― тут живе справжня єдність і безумовна любов.
Любов потребує відваги
― Наша історія почалася десять років тому, коли ми заручилися й говорили про наше майбутнє. Для мене дуже важливо було обговорити питання всиновлення, бо я мріяла прийняти дитину в сім’ю, щоб дати їй майбутнє. Я працювала в громадській організації, яка займалася роботою з дітьми зі сімей, які перебувають у складних життєвих обставинах.
Ми бачили, як дітям важко, наскільки їм потрібні надійні дорослі поруч. Тому думка про всиновлення в мене була давно. Євген одразу відповів, що теж про це мріє. Така відповідь упевнила мене в тому, що це та людина, з якою я хочу створити сім’ю. Щоправда, спочатку ми думали прийняти одну дитину, але сталося зовсім по-іншому, ― з усмішкою пригадує Лілія.
У подружжя народилися двоє синів ― Давид і Лука. Зараз їм уже по сім та шість років. Третю дитину батьки вирішили всиновити. Вже зібрали документи, записалися на навчання. Хотіли вдочерити дівчинку ― сестричку для хлопців. Але остаточне рішення збагатило сім’ю на п’ятьох дітей (наразі).
― На навчанні для усиновителів ми дізналися, що пар, які хочуть дітей, але не можуть їх народити, дуже багато. Більшість з них хочуть усиновити маленьких дітей ― до трьох років. А от підлітків приймати в сім’ю бояться, бо такий вік ― це, як правило, купа викликів. Я два дні ходив з думкою про ДБСТ, а тоді запропонував Лілі таки втілити цю ідею в життя, ― розповідає Євген.
Жінка згадує, як, почувши про ДБСТ, трохи запанікувала ― як можна поселити стільки дітей у двокімнатній квартирі? Відповіді на численні питання прийшли під час молитви: варто наважитися на цей крок. За словами Лілії, головною ціллю було дати дітям сім’ю, майбутнє. Кількох братів і сестер у сім’ї приймають рідше, тому в інституційному закладі вони переважно залишаються до вісімнадцятиріччя. Далі ― невідомість. У березі 2024-го року Золотарьови вирішили створити ДБСТ, 13 травня зробили це офіційно, а через місяць прийняли чотирьох дітей: рідних братів і сестер. Ангеліні ― 17, Іллі ― 16, Дмитрові ― 10, а Марії ― 5.
― Люди бояться приймати в сім’ї підлітків, бо це діти, які переживають проблемний вік. Але я дивлюся на нього як на дуже великий ресурс ― на цьому полі можна стільки виростити! Це крутий вік. У підлітків стільки енергії, бажань, мрій. Найголовніше ― скерувати їх туди, де вони проявлять себе максимально. Коротше, підлітки ― це класно, ― ділиться Євген.
Цьогоріч навесні сім’я побільшала на ще одного сина. Євген і Лілія часто зустрічаються з іншими прийомними батьками, батьками-вихователями. Є серед них сім’ї, яким вже 15-16 років, у них виросло вже понад 10 дітей. Шестеро дітей Золотарьових, як з’ясувалося, не так уже й багато. Вирішили взяти сьомого.
― Ми їздили до Руслана, познайомилися, налагодили контакт і вирішили запропонувати йому свою сім’ю. Це дуже хвилюючий етап як для дитини, так і для батьків. Після зустрічі приїхали додому, а Руслан дзвонить до нас через відеозв’язок і просить показати дім. І я ходив по будинку, розповідав. І тут наш Дмитро показує хлопчачу кімнату: «Тут я сплю, тут мій стіл, тут мій брат Ілля, а тут, Руслане, будеш спати ти». Діти між собою вирішили все дуже легко, ― розповідає батько.
Лілія сміється, що, коли гуляли з дітьми, вона постійно всіх перераховувала й мала враження, ніби когось бракує. Найстарша донька казала, що це, мабуть, пора брати ще когось у сім’ю. Так і вийшло.
― Ми знову збирали документи. І однієї довідки не вдавалося взяти з листопада по лютий. А в березні ми пішли знайомитися з Русланом. Як з’ясувалося, він зі своїм інтернатом лише першого березня повернувся з Австрії, де вони перебували в евакуації з початку повномасштабної війни. Тобто процес збору документів був Божим планом, щоб ми могли зустріти саме Руслана. Він з нами чотири місяці, а враження, що був завжди, ― розповідає мама.
Біологічних синів Лілія та Євген готували до появи братів і сестер. Мама переглядала світлини дітей, які не мали батьків. Пояснювала синам, що ці діти живуть без своїх дорослих, не мають тих, хто їх любив би. Один зі синів, йому тоді було п’ять, сам запропонував узяти цих дітей у сім’ю.
А ще родина Золотарьових часто ходила в притулок тварин. Гуляли там зі собаками Мушкою та Грейсі. Одного разу Мушки вже не було ― вона знайшла сім’ю. Діти дуже раділи, що тепер у неї є дім. А Грейсі, до слова, тепер улюблениця Золотарьових ― вона купається в увазі кожного з дев’яти членів сім’ї й не пропускає можливості взяти участь у будь-якому дійстві. Навіть сьогодні собака голосно коментує стан справ у домі й старається вскочити в кожен кадр, який пробуємо сфотографувати.
― А ще ми якось випадково прийшли на мультфільм «Щенячий патруль». І там собачку Скай Райдер теж узяв з притулку. Вона була маленька, нікому не потрібна. Але завдяки тому, що її помітили, Скай змогла мати друзів і навіть урятувати світ. І ми зі синами обговорювали: а що, якби Скай так і залишилася в притулку? Наші діти постійно були в контексті таких розмов, а коли ми вперше поїхали до Марічки, то з нетерпінням чекали, коли вона вже приїде до нашого дому назавжди, ― пригадує Євген.
Хвилювання та страхи, звісно були. Прийняти одразу стількох дітей ― колосальна відповідальність. Однак найбільше не вкладалося в голові те, що дітей треба обирати на сайті, по фото. Євген ділиться, що переживав шок, бо йдеться про людей, а не про речі. Такий «вибір» здавався немислимим, це не норма. Золотарьови вирішили не вибирати ― прийняли перших дітей, яких запропонували в соціальній службі.
Дім радості
Будинок, у якому зараз живе родина, має особливу історію. Його на батьківському подвір’ї збудував військовий Тарас Елейко.
― Коли ми вирішили, що будемо брати кількох дітей, треба було знайти нове житло. У соцслужбі запропонували цей дім ― у селі за Львовом. Досить далеко від нас. Але поїхали дивитися. Коли відчинилась брама, я одразу побачив таку гарну світлу картину. Тарас Елейко з 2014-го року захищає Україну. Цей дім він збудував не для себе, а для дітей, які позбавлені батьківського піклування. До мешканців мав дві вимоги: щоб це були місцеві і щоб виховували дітей на християнських цінностях. А ми так і живемо, усе склалося. Тарас віддав нам будинок в оренду на 25 років. На жаль, через війну ми дуже мало бачимося з ним. Але наш добрий друг намагається приїжджати, коли є змога. Був навіть на дні народження Марічки ― хотів привітати з п’ятиріччям, ― пояснює Євген.
Уявити цей дім без дітей неможливо. Він звучить їхніми голосами, з його відчинених дверей виглядає одразу кілька зацікавлених усміхнених облич різного віку. Довкола постійний рух, шум, сміх, ігри. Тут, як ніде, відчувається справжнє життя. Гадаю, кращої долі для свого будинку пан Тарас не міг би вигадати.
Обживати дім Золотарьови почали відразу з дітьми. Створювали затишок, звикали до нового побуту, підлаштовувалися одне під одного. Лілія зі сміхом згадує, як почала готувати в немислимих досі масштабах ― щоденні прийоми їжі за обсягом нагадували мінібенкет. Згодом почалися школи, садочки, коледжі. Діти вчилися жити у свободі, яку дає любляча сім’я.
Приділити кожному час непросто. Однак рятує різний графік дітей: додому вони приходять неодночасно, а тому Лілії вдається побути з кожним. Жінка каже, особливо зближує сім’ю спільна робота на кухні, адже паралельно всі щось розповідають.
Подружжя додає, що важливо не тільки дбати про дітей, але й наповнюватися самим. Лілія та Євген мають добру традицію вибиратися кудись удвох раз на тиждень-два. Хай це розмова за горнятком кави чи неспішні закупи ― час без дітей дозволяє заземлитися, почути одне одного, згадати, для чого все це, і рухатися вперед з новими силами. Діти вже знають, що ця традиція ― обов’язкова, а ще дуже помічна, коли мама втомлена.
Подружжю допомагає підтримка близьких людей, друзів, однодумців, інших сімей, які розуміють їхні переживання. А ще джерелом сили є молитва, можливість усамітнитися, щоденник, ділення думками та емоціями, спільний сімейний час вечорами.
― Найскладніше було справлятися з травмами, які діти отримали під час життя в інституційних закладах. Вони закриваються і дуже важко допомогти їм виходити з цього стану. Бувало, звичайні слова доводили до гіркого плачу, і ми не розуміли, в чому річ. Але навіть за цей рік діти дуже змінилися. Інколи треба себе повертати до того, що дитина має минуле, з яким їй треба допомогти впоратися. Наприклад, найменша донька жила в інституційному закладі майже все своє життя. Перші місяці вона не плакала взагалі, бо звикла, що на це ніхто не реагував. І боялася Євгена ― в дитячому будинку чоловіків не було. Діти постійно перевіряють межі дозволеного, чи їх люблять і приймають будь-якими, ― ділиться Лілія.
Всі свої
Поки намагаємося поговорити з батьками, дітям постійно щось треба: попити, куртку, подивитися, що відбувається. У скляних дверях застряг Супермен, слідом прибігла Людина-павук. З батута долинає безтурботний заразний регіт.
― Наших четверо дітей, які між собою рідні брати й сестри, жили окремо. Найменша ― в дитячому будинку у Львові, старші ― у сиротинці в Стрию. Коли ми приїхали до Марічки знайомитися, то спитали, чи знає вона, як нас звати. І вона відповіла: «Тато і мама». З перших хвилин ми розуміли, що це наші діти.
Десь через пів року, коли вже добре вивчили одне одного, відчули, що ми ― одна велика сім’я. Мабуть, це було якраз на Різдво. Ми сиділи біля каміну, обмінювалися подарунками (до речі, кожен з нас накопичує гроші й купує іншим подарунки), читали різдвяні історії. У цей час ми дуже зблизилися, ― розповідає Лілія.
Євген додає, що рідними стали, коли старші діти почали говорити «Ідіть, там мама вас покликала», «Тато, ой, Женя!». А потім найстарша ― Ангеліна ― написала батькам зворушливий лист на річницю весілля. Вони читали його наодинці й дуже розчулилися. Отже, діти щасливі. Все недарма.
Семеро дітей ― семеро абсолютно різних, самодостатніх особистостей, які мають амбіції, мрії й потребують інакшої участі батьків у своєму житті. Батьки з трепетом розповідають про кожного.
Давидові сім. Він любить вчитися та складати лего. Схожий на маму. З ним можна поговорити по-дорослому, незважаючи на дуже юний вік. Схильний до роздумів.
Шестирічний Лука ― сонячний промінчик. Життєрадісний, активний бешкетник. Захоплюється світом навколо, приділяє увагу навіть найменшому. Любить тварин і часто дарує мамі квіти.
Марічка ― маленька господиня. Любить порядок і постійно допомагає все складати, мити, витирати. Тішиться, коли може щось зробити разом з мамою. А ще Марічка дуже любить малювати.
― Я люблю спати разом з батьками. Це вони мене взяли додому. Мені подобається бути зі сестричкою, братиками, годувати ляльок, їсти, що мама готує вдома. Найбільше люблю гратися з мамою, з ляльками, з хлопцями, гуляти зі собакою. У мене є подруги Ліза, Катруся, Ганнуся і маленька Ангеліна. Вони зі мною в садочку, ― розповідає про себе маленька веселунка, водячи нас усіма кімнатами, показуючи настільні ігри, іграшки, сумочки. Марія охоче відкриває двері у світ свого нового дитинства.
Дмитро сильний у математиці. Вміє фокусуватися, досягати поставлених цілей. Він актор, вільно почувається на сцені й має дар до декламування віршів.
Руслан харизматичний і легкий у розмові. Він швидко йде на контакт і вливається в будь-який колектив. У Руслана повно друзів. Він вміє швидко адаптуватися до змін. Любить малювати, вчить німецьку мову.
― Я приїхав двадцять дев’ятого квітня і нікого не знав. Згодом зі всіма познайомився, звик, мама записала мене в нову школу. Я був три роки за кордоном і навчився говорити німецькою. Батьки знайшли репетитора. Коли я стану дорослим, хочу поїхати за кордон, щоб зустрітися зі своїми друзями, ― розповідає Руслан. Його улюблена сімейна традиція ― обливатися водою в Обливаний понеділок (наступний день після Великодня).
Ангеліна вже майже доросла. Їй скоро 18. Дівчина мріє про сім’ю, швидко вчиться всього, за що береться. Любить готувати й іншу домашню роботу. Ангеліна дуже відповідальна старша сестра, яка без проблем залишається з молодшими і сама пропонує батькам виділити годину на себе.
― Я вчилася на першому курсі коледжу, коли мені сказали, що є сім’я, з якою можна познайомитися. Спочатку я не дуже хотіла. Перша зустріч у нас була не дуже вдала. Але потім ми зустрілися знову, поговорили. Мені сподобалося. Переживала, як мене тут приймуть, що буде далі, але зараз я рада, що я тут. Ця сім’я для мене ― місце, де завжди підтримують. Тут є любов. Я знаю, що мене тут точно чують, ― каже Ангеліна.
Ілля має свою думку щодо кожної життєвої ситуації. Надійний помічник, любить спорт і машини. Не може дочекатися свого повноліття, щоб отримати водійське посвідчення й покататися на татовій машині.
Цілюща сила любові
Діти відважно дають інтерв’ю, йдуть на контакт, розповідають про себе, сміються. Ще торік ситуація була зовсім іншою: блоки, комплекси, травми, несміливість, страх. Лілія та Євген вірять, що дітей зцілюють обійми. Це зв’язок, який лікує, який заміняє будь-які слова. Обійми ― один з найбільш промовистих проявів любові та прийняття.
Цікаво спостерігати, як це подружжя сприймає життя: це шлях, який дозволяє людині зростати. Батьки прищеплюють дітям усвідомлення того, що є найціннішим: сім’я, стосунки, спільний час, добрі справи. Це те, що є в їхньому кожному дні.
Родина Золотарьових має свої традиції. Наприклад, усі обов’язки розподілені й зафіксовані в спеціальних таблицях. Кольоровими ручками діти ставлять галочки навпроти зробленої справи. За них батьки інколи в якості винагороди можуть додати кишенькових грошей.
В окрему коробку вкидають аркуші зі записаними класними подіями. Її відкривають на Новий рік і читають, що доброго відбулося. Назбирується чимало.
Субота й неділя ― лише для сім’ї. А взагалі в цій сім’ї щодня з нетерпінням чекають вечора, бо це означає, що тато вдома. Навіть коли він дуже втомлений, усі збираються у вітальні, діляться тим, як минув день, сміються, дивляться фільми чи фотографії, обговорюють проблемні питання, разом моляться за наших військових і припинення війни.
― У нас є плакат «100 моментів сім’ї» ― на ньому зображені 100 різних подій, які можна зробити разом. Коли ми щось виконуємо, діти біжать до того плаката і стирають малюнок. Ми любимо багато фотографуватися. А ще походи в гори, багі, байдарки, баскетбол… Про все й не розповісти, ― каже Лілія.
Моя улюблена традиція цієї сім’ї ― «Пульс». Усі сідають за стіл, беруться за руки й передають одне одному імпульси, по черзі стискаючи долоню того, хто поруч. Так зворушливо спостерігати, як злагоджено б’ється це велике любляче серце.
― Зараз дуже швидко йде час. Таке враження, ніби життя після створення ДБСТ пробігає десь збоку. Ранок, дітей у школу, піти на роботу, з роботи ― в магазин, з двома торбами до хати. І от так день за днем. Думаю: куди йдуть ці дорогоцінні роки? А потім я приходжу додому, відчиняється брама, діти вилітають назустріч і навперебій кричать: «Тато приїхав!», обліплюють мене, розказують свої новини. Я дивлюся, як вони бігають, вслухаюся, про що між собою говорять. І розумію, що моє життя вливається в головне. І можна побачити результат прожитого, ― ділиться Євген.
― Дуже важливо й цінно бачити, як діти змінилися, як вони стали частинами сім'ї. Кожен з них був окремою одиницею, навіть рідні між собою брати й сестри. А зараз усі разом, вони підтримують одне одного. Це найважливіше, заради чого ми це робимо: в них є сім'я, є батьки і є майбутнє.
Цей матеріал створений БО«БФ «РІДНІ»». та ЮНІСЕФ. Думки, висловлені в матеріалах, є позицією авторів і не обов’язково відображають політики та погляди ЮНІСЕФ. Права інтелектуальної власності на матеріал належать БО«БФ «РІДНІ»». Будь-яке використання можливо виключно після отримання письмової згоди БО«БФ «РІДНІ»». Всі права захищені.
Ольга Мар’ян
