Сім’ї народжуються по-різному: за короткий час, зважено й обдумано, раптово, стають реалізацією багаторічної мрії. У якійсь дитина народжується одразу, хтось обирає бути лише вдвох. А чиясь сім’я покликана стати домівкою для багатьох дітей, які знайдуть тут своїх маму й тата в потрібний момент. Олена й Андрій Видюки – саме таке подружжя. Пара виховує десятьох дітей: дев’ятеро з них є рідними братами й сестрами. Два роки тому вони почали тут своє нове життя.
Олена та Андрій не залишають байдужими з першого погляду. У них є щось особливе, щире, у їхньому домі хочеться бути. Може тому тут почувають себе комфортно стільки дітей ― любові вистачає на кожного.
Пара одружена чотири з половиною роки.
― Ми одружилися в перший місяць повномасштабного вторгнення, у березні 2022-го року. Було страшно, але ми хотіли створити сім’ю. Було важливо бути разом, особливо в такий час. Весілля відбувалося в приміщенні семінарії, яке переобладнали як штаб, у який приїжджали евакуйовані люди. Тут вони мали тимчасовий притулок, могли поїсти. Тому було багато різних людей, з якими ми навіть не знайомі. Але це було цікаво. Одна знайома навіть казала, що наше весілля в цій війні стало нагадуванням про те, що любов досі існує і життя продовжується. Усе вчасно, ― згадує Олена.
Робота з дітьми впродовж багатьох років була вагомою частиною життя пари. Андрій переїхав до Львова 2018-го року й почав працювати в одній з благодійних організацій. Згодом до неї долучилася Олена. Спілкування з дітьми було частиною служіння при церкві. Починали з роботи з підлітками, зустрічей з дітьми зі сімей у складних життєвих обставинах, а згодом волонтери почали постійно відвідувати інтернати й дитбудинки, проводили табори для дітей і виїзди для батьків.
― Пізніше ми з дружиною вирішили стати наставниками для конкретних дітей і пройшли навчання. Але коли почалося повномасштабне вторгнення, цих дітей евакуювали за кордон. Натомість сюди, на захід, переїжджали вихованці інституційних закладів зі східних областей. Ми працювали з ними, намагалися відволікти їх від пережитого. Завдяки цьому з’являлося більше розуміння, як працює система зсередини, ― каже Андрій.
Невдовзі подружжя познайомилося з дітьми, які в недалекому майбутньому стали їхніми. Вони приходили в інтернат як волонтери, почали ближче спілкуватися, швидко вибудували добрі контакти. Але на той момент, сміється Олена, вони ще точно не уявляли, що невдовзі стануть прийомними батьками для цих дітей.
Часто кажуть, випадковості невипадкові. Нагодою для наступного кроку до створення великої сім’ї став звичайний ремонт в інституційному закладі. Волонтерів попросили взяти додому дітей на вихідні, поки тривають роботи в їхніх кімнатах. Олена й Андрій вирішили також долучитися. Тоді в них залишилася Соломійка. А зближення з однією дитиною якось плавно переросло у спілкування з іншими вісьмома.
Великим сімейним групам значно важче знайти нову родину. Не кожен готовий одразу взяти відповідальність за трьох, п’ятьох дітей. У цьому випадку їх було дев’ятеро. Шестеро старших жили в інтернаті, ще троє ― в дитячому будинку. Видюки не з лякливих. І ця молода сім’я знайшла достатньо сил, ресурсів і тепла, щоб поділитися ними одразу зі стількома дітьми різного віку.
― Ще на етапі зустрічань ми з чоловіком домовилися про те, що візьмемо в сім’ю дитину й допоможемо їй. Але точно не знали, що їх буде стільки. Тепер жартуємо, що на початку нам Бог просто закрив очі і вів. І так мало статися, що ці діти мали бути нашими. Ми мали стати однією сім’єю. Є такий момент, коли ти відчуваєш якесь таке внутрішнє глибинне відчуття, що це те, що треба робити. У нашому колі були люди, які бачили в нас прийомних батьків. Ми з Андрієм іноді самі думаємо, як на це наважилися. Але зараз розуміємо, що це просто наш шлях. Ми його обрали, а діти обрали нас. І тепер ми сім’я, ― ділиться мама.
Мирославові – 17, Ростиславові – 16, Назарові – 14, Соломії – 13, Ярині – 12, Поліні – 10, Матвієві – 8, Тихомиру – 6, Леву – 4. А наймолодша в сім’ї – Юстинка. Це біологічна донька Олени й Андрія, їй три. Коли в неї з’явилося одразу дев’ятеро братів і сестер, малючці виповнилося лише рік і два місяці. Сім’я в один момент збільшилася вчетверо.
― Були я, Андрій і маленька Юстина. І тут до нас приходять старші діти, підлітки. Звісно, треба було звикнути, що вдома є ще хтось. На той момент ми вже певний час жили як сім’я, тому певні правила сформувалися. Нових членів родини треба було вводити в це все поступово. Ми сиділи разом з дітьми й придумували нові спільні правила нашого дому: що робити, щоб було комфортно всім. Ті правила працюють досі, діти їх знають і дотримуються. Вже ніхто не запитує, чому ми вкладаємося спати в конкретній годині під час навчального року. Так само вводили чергування, бо дім – наш спільний простір, у якому маємо підтримувати порядок. Повністю все ми обговорювали разом, нагадували одне одному, переглядали. Цінно те, що ми постійно допомагаємо одне одному, ― розповідає Олена.
За словами Андрія, найскладнішими були перші пів року. Подружжя вже було сім’єю, а діти, які прийшли, між собою теж сім’я. Вони мали свої правила, спогади тощо. Творення нової спільної реальності – тривалий процес, особливо зважаючи на те, що досвід кожної дитини відрізнявся. На момент створення ДБСТ від останнього вилучення дитини з біологічної сім’ї минуло два роки. Однак для підлітків це було не вперше – їх вилучали й повертали по кілька разів. Кожен проживав різне дитинство.
Зараз діти почуваються вільними. Звісно, попередній досвід нікуди не зникає. Однак він стає лише історією – тим, що минуло. У цій сім’ї вони відкриваються по-новому, розвивають свої вміння, вчаться поважати межі та приймати. Діти дуже різні, але доповнюють сім’ю, ніби пазли. Без когось одного картини не буде.
Ще два роки тому Олена й Андрій, приймаючи дітей у сім’ю, хвилювалися за свою маленьку доньку. Вона не могла самостійно обирати, тому її життя повністю залежало від рішення батьків.
― Ми дуже багато молилися про це. Консультувалися зі спеціалістами, слухали свідчення людей, які вже багато років є прийомними батьками. А потім побачили ставлення старших дітей до Юстини. Можливо, вони не відразу почали вважати її сестричкою, але були такими добрими до неї, ніколи не ображали. Для мене це стало знаком, що все в нас буде гаразд. Зараз Юстина дуже прив’язана до всіх дітей, дбає про них. Навіть коли Андрій бере найменшу доньку в магазин і дозволяє купити щось лише собі, то вона цього не зробить. Одразу бере на всіх зі словами «дітям треба». Так само всі старші турбуються про неї. Часом ми з чоловіком можемо довше поспати на вихідних, а діти прокидаються раніше. Старші обов’язково погодують молодших. Вони всі одне про одного дбають, ― з трепетом розповідає Олена.
Побудувати такий зв’язок було не найлегшим завданням. Адже, як жартуючи каже Андрій, одночасно треба проживати всі можливі вікові кризи: кризу трьох, шести, підлітковий, «передпідлітковий», «позапідлітковий» вік. Приділити достатньо часу всім дуже складно. Та батьки намагаються дати можливість кожній дитині побути з ними наодинці. Це може бути прогулянка, розмова, спільна поїздка в магазин, тощо.
― Стараємося приділяти увагу всім дітям, наскільки це можливо. Насправді це відбувається по пріоритетності. Малі діти своє візьмуть. Вони хочуть більшого спілкування. Ти фізично маєш допомогти з усіма базовими потребами, діти повністю залежать від тебе. Старші діти вже трішки менше потребують нашої фізичної залученості, але більше – емоційної. Ми багато спілкуємося, особливо коли обідаємо й вечеряємо. Стараємося організовувати прогулянки. Хочемо зробити побачення сам на сам з кожною дитиною постійною практикою. З молодшими багато часу проводимо в іграх. А коли вони вкладаються на сон, з підлітками можемо подивитися фільм, обговорювати його, з’їсти щось смачненьке, пізніше лягти спати, ― каже мама.
Кожен день сім’я Видюків бачить як нову можливість, а не виклик. Тут дітям дозволяють бути собою без переживання, що їх не приймуть чи не зрозуміють. Підтримують і бачать потреби, труднощі та здобутки. Андрій ділиться:
― Наші діти – одна велика сімейна група. Це наче банда, в яку тобі треба влитися. У них сформовані свої цінності, стосунки. Тому ти, як мама чи тато, спершу маєш стати для них своїм, вписатися в цей колектив, а тоді будувати стосунки. Звісно, діти сваряться між собою, можуть чогось не поділити. Але ми постійно наголошуємо, що перш за все – любов. Це основа основ. Ми любимо одне одного. Все проговорюємо: не б’ємося, а мирно вирішуємо конфлікти. Кажемо дітям, що вони завжди можуть прийти до нас по допомогу, показуємо, як будувати стосунки, на власному прикладі. І це працює – діти запам’ятовують, як вчинили батьки.
Олена додає, що діти бачать, як вони з чоловіком вирішують суперечки. І бачать те, як вони продовжують любити одне одного, жити разом, турбуватися одне про одного. Діти «січуть» усе. І, як підтвердження, у вікно виглядає личко однієї з доньок – батьки постійно в полі зору.
― Наші діти дуже емпатійні й завжди відчувають наш настрій. А ми стараємося постійно наголошувати на тому, що вони – брати та сестри – є найціннішими одне для одного. Тому любов має перемагати в будь-якій ситуації.
Велика родина потребує великих ресурсів. Приготування їжі, побут, прання, уроки, гуртки, додаткові заняття – все це потребує постійного включення. Але значно більше у великій сім’ї переваг – це єдина спільнота. Діти бавляться разом і завжди мають товариство, вони вчаться бачити одне одного та потреби інших. Не треба шукати компанії для святкувань чи активностей.
― Це дуже-дуже багато обіймів, спільного часу, дитячого сміху. Якось ми всі сіли в бус, щоб кудись їхати, а донька каже: «Мамо, ми наче з «Один удома»». Це жарти, спільні смачні вечері. Нещодавно наш пастор сказав: «Ви розумієте, що врятували свою дитину від егоїзму?» І це так, бо діти ростуть, одразу навчаючись думати про інших, комунікувати, ділити простір, їжу, солодощі, іграшки. Це реально ціла екосистема. На наших старших дітях не лежить відповідальність за молодших, але вони можуть з ними погратися, допомогти або покликати нас, коли бачать, що це потрібно. Це багато щастя. Нам ніколи не буває нудно й не виникає моментів, коли ми сидимо й роздумуємо, чим зайнятися, бо завжди маємо чим. У дітей так багато ідей, вони дуже творчі й постійно пропонують щось нове. І нам прикольно разом, ― ділиться Олена.
Роздумуючи про шлях, який пройшли, Андрій каже, що сумніви виникають завжди, особливо в часі труднощів. У кожного з’являються думки на кшталт «не впораємося», «не знаємо, як краще». Однак чоловік упевнений, що вони з дружиною саме там, де мають бути. Олена підтримує:
― Це 100% так. У мене був період горювання за попереднім життям. Було дуже багато нових процесів одночасно і через ностальгію психіка просто шукала легшого виходу зі ситуації. Думала, що зарано наважилися, ще якісь сумніви були. Але ми віримо, що все стається вчасно. І те, якою сім’єю ми стали, показує, що все так, як має бути. А майбутнє буде ще кращим.
Пара каже, що сім’єю треба ставати щодня. Це відбувається не за помахом чарівної палички, а через спільні традиції, цінності, спогади. Видюки люблять сімейні табори, поїздки з дітьми. Це час для нових вражень, експериментів, щирих розмов. Це те, що єднає. Саме після однієї з подорожей діти почали називати Андрія та Олену татом і мамою. І це багато про що свідчить.
Ці двоє молодих людей тримають на своїх плечах кілька нових Людей. Це колосальна відповідальність, але вони в цьому щасливі. Про це навіть зайве питати. Коли говоримо про інші сім’ї, які ще роздумують над тим, чи приймати дитину, Олена й Андрій не дають порад про добру підготовку чи вивчення інформації. У їхньому підході головне інше.
― Це має бути внутрішнє рішення. Якщо ви от просто щиро відчуваєте, що хочете це зробити, то приймаєте дитину. Важливо, щоб у сім’ї це було рішенням двох. Якщо ви відчуваєте цей поклик і єдине, що стримує, ― страх, то я скажу, що в будь-якому разі воно того варте. Будуть труднощі, сумніви, виклики, але любов перемагає, ― каже тато.
Олена додає, що кожна людина – цілий всесвіт.
― Нехай це буде одна дитина, або десять, але це можливість розвинути її чи їх. Це настільки глибока, важлива місія, що я не знаю ціннішої. Це вклад в живу істоту, в її душу. Якось я бачила відео однієї мами-всиновительки. Вона сказала: «Лелека помилився і не туди приніс дитинку. Добре, що ми вже всі разом». Іноді стаються помилки. Буває, їх треба виправляти не тим людям, які ці помилки зробили. Але коли бачимо, як наші діти ростуть, сміються, змінюються, якими людьми вони стають, це дуже надихає подовжувати. У цьому неймовірна цінність і сенс.
Батьківство для пари стало можливістю зростання й постійним приводом для вдячності. Андрій і Олена також мали тисячі можливостей побачити, наскільки великою опорою вони є одне для одного.
― Коли ти починаєш жити з дітьми, вони відкривають твої нові сторони, яких ти точно не побачив би, якби жив без них. За це ми дуже вдячні. Ну і взагалі просто за те, що діти є. Вони такі класні.
― Я взагалі не уявляю, з якою людиною, крім Андрія, я б наважилася на такий крок. І дякуємо дітям, що вони захотіли прийняти нас. За те, що ми вміємо помилятися та пробачати одне одному. Ми вчимося бути батьками, а вони вчаться бути нашими дітьми. Це батьківство дуже багато всього нам показало про себе, про світ, і про людей, які навколо.
Цей матеріал створений БО «БФ «РІДНІ»» та ЮНІСЕФ. Думки, висловлені в матеріалах, є позицією авторів і не обов’язково відображають політики та погляди ЮНІСЕФ. Права інтелектуальної власності на матеріал належать БО «БФ «РІДНІ»».
Будь-яке використання можливо виключно після отримання письмової згоди БО «БФ «РІДНІ»». Всі права захищені.
Ольга Мар’ян
