Цінності,які закладаються з дитинства

Таке стається, на жаль, не тільки з дітьми-сиротами. Дуже часто, на консультаціях, жінки згадують епізоди власного дитинства, коли дорослий хлопець ( дядя, вітчим, брат, сусід), тобто не зовсім чужий, доторкався, притискав, садив на коліна, терся, пестив, коли вони цього не хотіли. Будучи маленькими, дівчатка нічого не розуміли, але точно знали – мені це неприємно. Та нікому, звісно, про це не розповідали. Або, при спробі щось розповісти чули у відповідь: "Не вигадуй! Тобі здалось. Це просто він тебе дуже любить, або щось подібне".

Ставши дорослими, ці жінки живуть з відчуттям провини. Повертаючись спогадами у дитинство задаються питаннями. Чому я не крикнула, не вдарила, не втекла, тобто не відреагувала, як треба? Може щось зі мною не так, я не така? Я погана?

І їм важливо почути : Ти була дитиною, якій потрібен був захист!

Всі знають, як важливо мати близьку людину, особливо в дитячому віці, якій можеш довірити свої «дорослі» таємниці, яка може тебе захистити. І, не важливо, ця людина буде рідною по крові чи душею. А, чи справді ми дорослі є цими довіреними особами?

Ключики від насильства сховані у дитинстві.

Ланцюжок з народження: простимулювали – притиснули – витягнули - народилась.

Привіт, житття! Заплакала - закрили рот дурником. Закричала – у відповідь

«Закрий рот!»

Так поводилися та виховували наших батьків, так діємо ми зі своїми дітьми. Покоління, що продовжує виховуватись за законами воєнного часу.

Парадокси виховання… Дитинство.

Перший етап. Знайомство.(0-15 міс).

Про тіло навиворіт.

З чого складається моє тіло?

Чиї оченята, вушка, пальчики, ручки, ніжки, тощо?

Мої оченята гарненькі, мої вушка маленькі, мої ручки золотенькі, далі по тексту.

Рецепт людини: - Це оченятка дівчинки (ім’я) . Це ніжки хлопчика (ім’я). Це твої солоденькі пальчики…і т.д. Це твоє тіло!

Кому належить моє тіло?

Коли дитина досліджує власне тіло, чує «не можна, забери руки». Коли ми дорослі цілуємо, обіймаємо, а дитині неприємно, вона відвертається, витирається – ми ображаємось, не даємо їй можливості проявити власні бажання, не поважаємо її відчуттів.

На прийомі в лікаря – силою роздягаємо, притискаємо, вакцинуємо, рот відкриваємо, рот закриваємо. Лікар не має часу почекати, методи відволікання зайві, лікар не аніматор.

"Робіть щось, мамочко, зі своєю дитиною!" І робимо…

Страшно - мовчи! Неприємно-терпи!

Коли боляче, то потрібно кричати чи мовчати?

Другий етап. Криза 3-х років. Час казати «НІ». ( 2-4 роки).

Але, в дорослих немає часу на це "ні". Ми поспішаємо, нервуємось, зриваємось. В нас немає часу на почекати, потерпіти, пояснити, прийняти. І ми, ламаємо дитячі спроби говорити "ні".

А можливо, якщо не забороняти, у підлітковому віці, ваша дитина зможе сказати це рятівне "ні" кривднику?

Ми викидаємо іграшки, не спитавши в дитини. Вважаємо, що вони вже старі, не потрібні, не мають цінності.

Ми дозволяємо собі зламати, порвати щось важливе для дитини у її присутності, повчаючи, що так не можна було робити. "От бачиш, як боляче, на наступний раз будеш знати!"

На дитячих майданчиках чи у садочках заставляємо ділитись іграшками. Не ділитись соромно. "Ти, що жадіна?"

А самі, віддаємо власні, улюблені, цінні речі кому-небудь?

Третій етап. Ініціатива. (4-7 років).

Період формування системи уявлень про себе. Хто Я? Яка Я?

Період чутливості до критики, оціночних суджень. Важливо оцінювати дії, вчинки дитини, а не саму дитину. Немає хороших чи поганих дітей. Це діти, які досліджують, помиляються і зростають. Важливо дати їм впевненість, що помилки це ОК.

А ми ламаємо, трощимо, знецінюємо, топчемо кордони маленького дитячого Я. А потім будуємо паркани непорозумінь, недовіри, фальшивих цінностей.

Покоління, що виховується у воєнному режимі.

Підлітковий вік.

Дорослі : "Ми тебе попереджали! Ти ніколи нас не слухаєш! Всі діти як діти, а ти…"

Діти: "Мені ніхто не повірить. Я погана, а значить сама в усьому винна. Я не належу собі. Я - Ніхто і звуть мене Ніяк. Знецінена та зневірена".

Несприйняття – ігнорування – знехтування – провини – образи – знецінення – біль - жорстокість - насильство. Ланцюжок, що тягнеться з дитинства.

Ви впізнали себе хоч в одному з епізодів?

Історії нашого дитинства, дитячі переживання, травми, труднощі в період дорослішання впливають на все наше життя.

Може розірвемо ланцюжок? Почнемо змінювати на краще взаємостосунки з дітьми, що поруч. Припинимо зрощувати солдатів та солдаток?

Подаруємо дітям щасливе дитинство, відчуття власної цінності та значимості. А вони виростуть і самі зроблять власний свідомий вибір.

А в сиротинцях, звісно все по іншому і залежить від дорослих людей, що поруч з тими дітьми. Від їхніх людських цінностей та професійних компетенцій.

А ще, залежить від кожного з нас, тих хто щирий, щедрий та небайдуже ставиться до майбутнього цих дітей. Хто готовий підтримувати та допомагати.

Рідних людей забагато не буває.

Ірина Ферко

психологиня БФ “Рідні”